2 квіт. 2017 р.

З історії урочища "Кип'яче"

У 1917 р. в урочищі Кип’яче, за п’ять кілометрів від с. Чоповичі Малинського району Житомирської області, зусиллями місцевих селян був заснований Спасо-Преображенський (нині Казанський) чоловічий монастир.

28 серпня 1918 р. митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький) благословив його відкриття, запропонувавши зробити його афонським подвір’ям.
Першим настоятелем обителі став ігумен Костянтин (Чоповський). Він багато років подвизався на Святій Горі й життя обителі облаштовував згідно з традиціями афонського чернецтва.
У ті лихі й голодні роки селяни близьких і далеких сіл намагалися всіляко підтримати молодий монастир. Ченці й послушники обителі своєю працею заробляли на її утримання та на допомогу нужденним, а їх тоді було чимало. При монастирі організували притулок для дітей з бідних родин, у якому вихованців навчали ремесел й азів християнського життя.

Паломники йшли сюди за сотні верст. Їх не могли зупинити громадянська війна, розбої на шляхах, голод і нестатки.
Що спонукало людей, долаючи неймовірні труднощі, вирушати у далеку й небезпечну путь?
Відповідь криється в події, що відбулася, ймовірно, 1911 р. У джерелі урочища Кип’яче два пастухи знайшли ікону з Казанським образом Божої Матері. Ікона у воді не розмокла, і від неї лилося сяйво. Пастухи не наважилися узяти святиню в руки й звернулися за порадою до свого батюшки із с. Чоповичі. Священик, відслуживши молебень, урочисто переніс образ у церкву.
Після цієї події вода у джерелі стала цілющою. Пам’ять про це чудо почали святкувати в десяту п’ятницю після Великодня. Слава про нього розійшлася по Поліссю й дійшла до найвіддаленіших куточків Російської імперії.

Всупереч усім негараздам монастир ніс змученим людям слово Боже, поповнюючись новими насельниками з місцевих селян і ченцями зі зруйнованих війною та закритих більшовиками обителей, вів своє господарство. За свідченням одного з насельників обителі, архімандрита Парфенія (Невмержицького), до кінця 20-х років ХХ ст. у ній подвизалося майже 30 осіб, про що свідчать документи. За 17 років існування Преображенського монастиря репресували тільки двох його насельників. Натомість у Києво-Печерській Лаврі з 1924 р. припинили постригати, община неухильно зменшувалася, а ченці постійно зазнавали гонінь…

2 (15) вересня 1921 р. на обитель напала банда. У церкві на честь Усікновення глави Іоанна Предтечі бандити розстріляли ігумена Костянтина, ченця Іраклія (Скуратівського), послушника Петра Щуку й поранили сторожа Євгена Пантелеймоновича Волкова, а потім пограбували й спалили монастир. Як переказують, то була справа рук банди отамана Лисиці, яку ліквідували в січні 1922 р. Після цього ченці Кип’яченської обителі власноруч відновили обитель, — і це в роки, коли монастирі закривали й знищували!
1934 р. у масштабах усієї країни на повний хід ішла ліквідація монастирських общин і вцілілих монастирів. У березні того ж року закрили Преображенський монастир, розібравши по цеглинах храм на честь Казанської ікони Божої Матері; піском і камінням засипали джерело, зрізали хреста над ним. Ченцям заборонили жити у прилеглих селах. У 1937–1938 рр. частина насельників Преображенського монастиря прийняла мученицький вінець за Христа.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. обитель відродилася. Знову над джерелом височіє храм на честь Казанської ікони Божої Матері й знову, за вірою своєю, люди отримують зцілення душі й тіла.
Ігор Александров,  м. Житомир cpg.in.ua

Щодо "банди отамана Лисиці" не зовсім все зрозуміло, бо наче то були і "товарищи", а наче і більшовики. Ось як описуються події на сайті kipyachee.com:
В 1921 году 2/15 сентября на обитель напала банда из 16-ти человек. Бандиты убили игумена Константина, монаха Ираклия (Скуратовского), послушника Петра Щуку и ранили сторожа Евгения Пантелеймоновича Волкова, ограбили и сожгли монастырь . В местном предании это событие обросло невероятными подробностями, но мнения всех совпадают в одном: это дело рук банды атамана Лисицы. Некоторые современные историки и краеведы утверждают, что данная бандитская группировка была структурным подразделением петлюровской армии (УНР) .
Понадобилось немало усилий, чтобы выяснить, действительно ли существовала подобная банда. Сохранившиеся документы говорят, что в Радомысльском, Овручском уездах в 1920-21 годах орудовала только банда Лисицы. На местных жителей она наводила ужас. Для ликвидации банд советская власть мобилизовала отряды красной армии. Тем, кто добровольно прекращал разбойничать, получал амнистию. 4 сентября 1921 года начальник Радомысльской уездной милиции писал, что атаман Лисица «перешёл на сторону Советской власти» .
Это произошло за 11 дней до налёта на монастырь. Вполне возможно, что при налёте на монастырь Лисица выдавал себя за некий отряд советской армии. Наверное поэтому Пётр Щука назвал бандитов «товарищами», а в местном придании говориться о нападении большевиков . В этом же месяце банда совершила ещё один налёт на соседнее село Мелени .
2.май 1919 -первое упоминание о Лисице -погром Тростяницы Малинской волости 3.Есть сведения о действии отряда атамана Цюпы-Лисицы (200 человек) в 1920 на юге Киевской губернии (Холодный Яр).Есть еще информация о нем,но необходимо уточнить.
Попередня новина
Наступна новина